зняла свою шкіру;
заклала її між стулок мушлі;
закинула мушлю в море;
вона подалася до північного берега,
всіяного соснами, що застигли,
здійнявши руки у столітній
молитві
жалобі
мольбі —
можливо вони піднесуть її
до підсліпуватого сонця,
і раптом — розвидніється?
...за верхівками ледь видно.

я сиджу в цій своїй людськості,
немов у напівпрозорій тозі;
крізь мене – сонливий краєвид
зі слів що нічого не значать,
безголóсних;
коли і її зняти, то тріпотітимеш
як жмут водоростей у воді ~

малою я заходила в річечку
з забраним з усіх боків волоссям,
мріяла розпустити й поплисти
на спині за течією,
щоби вона сама принесла до берега,
ніби сталося так зненацька,
розплющуєш очі —
витоки й береги,
всіяні соснами, що приймають
тебе, немов сонну мушлю,
розгортають,
нагадуючи, що шкіра ще при тобі:
вона сохне на сонці,
злегка поколюючи, ніби щойно
прокинулася —

*написано для творчої практики у нашій спільноті.