У місті, де я живу, вулички тихіші за київські, втоплені в парки, клумби, невеличкі озера й ліски. Тут дерева все ще часто вищі за будинки, а небо добре видно з вікна — не клаптик, а ціла картина, шибою обрамлена. Восени воно стає ніби вищим через холоди й вітри, тоді ж його можна ліпше розгледіти крізь дедалі тонші віти. Сонячні осінні дні прозорі та яблучно-хрусткі, тож в один із них особливо сильно відчуваєш зміни. Я радію тому, що досі здатна їх розрізняти й свідомо проживати, це така собі невелика перемога — не дозволити щоденному болеві атрофувати емоційний м’яз. Тішуся тому, що спроможна читати поезії й долучатися до просторів, які вона витворює.
Калинцева осінь — це мітичний лімінальний простір перетворень, де “дійсність / то балансування”, а існування опиняється “на грані сну”. Вона з’являється в міжвіконні, десь на половині шляху, протікає по ньому, мов річка. Навіть прожити осінь неможливо вповні, лише чекати, уявляючи її прихід. У циклі “Приготовляння до осені” зі збірки “Коронування опудала” (1972) вона повсякчас поряд, проте в майбутті, аж поки раптом не усвідомлюєш, що її вже нема, замість того — порожнє поле в кінці оголеного й захололого саду. Ця осінь не має обличчя, замість нього — линва, на якій відбувається “щоденна зустріч … на рівні веж і хмародерів”. Все мінливе, без чітких контурів чи ознак: звідкись крізь товщу падолисту ще чути літо у слухавці, але воно насправді вже вклалося в запашний гербарій. Вдихаючи його, можна забути на мент про дощ, котрий насувається, мов жаль, що виходить із берегів. Сум — ще одна компонента цього простору, але це не меланхолія, а напружена динаміка душі, яка втішається розлукою, адже вона “наші дні / перетопить у золото”. Все з приходом осені неминуче стає золотим, а тому, попри міцний асоціативний її зв’язок із водою, важким: ліричний суб’єкт не намагається пливти цим озером, а йде на дно, “як утопленик”.
не було ще осені над цю осінь та все має край і несподівано
крізь раптово оголений сад відкрилося незнайоме порожнє
поле без жодної звичної віхи чи надії на зустріч не хотілося
до тих пір вірити що і сад має кінець і за ним починається
нова земля та щонайгірше я зрозумів що доведеться йти
цим безлюдним полем не знаючи
куди і пощо
Проте за законом ритуалу, лімінальний простір є проміжною сходинкою до якісного оновлення порядку й набуття певних ознак разом із завершенням метаморфози. Останній вірш циклу направду сакральний: на зміну загубленості в тінях, уривках фраз, блазнюванню перед “мапою роззяв” приходить впевненість унаслідок упорядкування хаосу.
не відрікайся сну свого
не відрікайся дня золотого
не відрікайся сивого болю
І кодою всього циклу стає замовляння, де надприродної, сакральної сили набуває ім’я, вимовляння якого є синонімом пізнання:
не знаю тебе
промовлю вперше
не знаю тебе
промовлю вдруге
не знаю тебе
промовлю втретє
