нещодавно на прогулянці (холодній, листопадовій, темній) мені трапився ліхтар.

його навіть варто представити. то був ліхтар, що покинув справу стирчати на самоті біля стежки, хитро озирнувся навколо й перебіг просто під дерево — здається, під березу. тож, коли я його побачила, він уже був далеко не звичайним ліхтарем. його жовтава куля визирала крізь гілля, від того листя навколо теж набиралося світлом і ставало ніби електричним. я довго дивилася на той ліхтар і мені подумалося: так виглядає вміння створювати дім будь-де й за будь-яких обставин.

я повсякчас шукаю те відчуття дому й безпечного сховку, дивуюся, що воно таке летке й тимчасове, існує саме в собі, але має якусь чудодійну рушійну силу. дім не є чимось матеріальним, радше певною абстракцією: жодні стіни, кімнати, вікна й двері, жодна з форм, у яких вони приходять у цей світ, чомусь не здатні існувати як єдине можливе втілення так званого “дому”. кожна стіна, кімната, всі двері й вікна (особливо вікна!) тільки відлискують тим відчуттям “дому”, ніби підхоплюють промінь світла й собі теж стають трохи живішими і жвавішими завдяки сяйву. жодні двері, стіни, вікна чи кімнати не спроможні втнути таку витівку самостійно; мов вправні перевертні, вони поступово підкоряються твоїй волі, аж доки не навчаться оточувати тебе саме так, як треба, підлаштуються настільки, що мимоволі відчуєш, як урешті з’явилося те безпечне місце.

бувають такі люди, чиї оселі, здається, випромінюють життя: воно ніби лине з мікрокосму, який ти не мав би бачити, але на те раптом випала нагода. ті домівки дуже ніжні й, направду, навіть балакучі — повсякчас розповідають власну історію, проте не нав’язуються. (нав’язливі впізнати просто, варто лише поглянути на них!) роздивляєшся оте лігво й розумієш, що так, ця людина ніде більше й не могла мешкати, її дім повинний мати саме такий вигляд. ніби вона поставила власну печатку на це місце, що, звичайно, так і є. це — мій улюблений тип людей, яких я зазвичай мислю як равликів. чи, як-от сьогодні, ліхтарі.

якщо потрібно переїхати в інше місце й вони починають збирати речі, то разом із кожною з тисячі надзвичайно цінних дрібниць колишнє світло поволі блідне й полишає стіни, двері, вікна й кімнати. ці люди складають те сяйво і знову ховають у собі, а воно тієї ж миті заклубочується в їхніх очах та припіднятих у посмішці кутиках губ — ось де певний час буде їхній сховок. коли поселити їх у готелі, вони розкладуть на столі свої речі так, що буде здаватися, ніби в цій кімнаті ніхто, крім них, і не жив раніше. вони поправлять килимок на підлозі саме так, як треба, а щойно згорнуть одяг і покладуть на полиці — і простір від шафи до столу пронизає летка іскринка, від якої кімната видається безпомилково чиєюсь, простір сповниться гідності, як будь-яка люблена й обжита оселя. якщо посадовити їх за стіл у каварні, той перевтілюється на тихий острівок, і біля його берега так і хочеться спинитися, аби потрапити в таку собі затишну орбіту й, можливо, упіймати, віддзеркалити її сяйво й зберегти в собі його дещицю.

і, в певному сенсі, так і стається. принаймні, мені дуже подобається в це вірити.

у часи, коли жодні стіни не є сховком чи запорукою безпеки; коли є ймовірність, що якоїсь ночі їх просто віднімуть; коли не відпускає дивне, тривожне відчуття, ніби ось-ось їх утратиш, лишається навчати себе, чи-то пригадувати, як тримати світло в лабіринті власної мушлі. лишається придивлятися вглиб метафоричного простору між цілком собі реальними шиєю та стегнами, переставляти там щось місцями й привчатися знаходити спокій, зводячи власні стіни. почуватися там вільно, як у власній кімнаті, не думаючи про те, що хтось спостерігає, бо й справді — ніхто не спостерігає. достатньо нести дім у собі — і навіть крихітний стіл перетвориться на форпост глибокої втіхи, яку можна віднайти самостійно й нікого про те не просити.

і плекати надію, що, коли ми з цим знанням опинимося під деревом у непроглядній темряві, листя навколо електрично зажевріє й скидатиметься на колиску для ліхтаря.