Усе починається з прожогу помаранчі серед літньо-зеленого листя.

Досі дерева, які ти проминала протягом майже трьох місяців, так і сочилися розпашілою від сонячного жару зеленню, крізь яку де-не-де пробивалося проміння, але однієї прогулянки здіймаєш очі — а серед неї з’явилися іржаві чи золотисті плями. Немовби вночі крізь легку літню темряву промчала лисиця, а після неї подекуди лишилися вогнисті сліди від лап чи хвоста, таке собі таємне повідомлення про те, що літо поволі готується до власного завершення.

…Ще з дитинства рік видавався мені чимось міфологічним і чарівним, і якимось дивом це відчуття вдалося зберегти й дотепер разом із кількома важливими точками протягом року. Припадають вони на пізню весну, кінець літа, ранню осінь, її середину та зиму, на різдвяну й новорічну пору. Якось мені сподобалася думка, що можна створювати особисті щорічні “свята”, прив’язані до певної зміни чи чогось іще. Для мене ці точки і є тими особливими святковими періодами, які важко прив’язати до одного дня — радше до певних відчуттів, атмосфери навколо. Починаються вони тоді, коли вперше чітко вловлюєш цей змінений стан, для мене він часто збігається зі зміною сезонів чи погоди. І цими днями я всюди помічаю легкий зсув, певну трансформацію, адже кінець серпня — одна з тих важливих точок на мапі мого року.

А все ж починається з прожогу помаранчі серед літньо-зеленого листя.

Це особлива пора, під час якої я почуваюся загубленою в часі. Сьогодні може бути будь-який день тижня, будь-яка година дня, зникає чітке розмежування часу на роки, тижні й хвилини. Усе, що ставалося минулого серпня і в усі серпні до того і після цього, зливається в один часопростір, у якому єдиною сталою точкою є ти і твоя присутність, котра, мов якір, не дає розчинитися в притлумленій, уже дещо знесиленій літній спеці, крізь яку все частіше пробивається прохолодний повів. Мовби щось невидиме та й промчить повз і разом із прохолодою принесе якийсь запах, що раптом зітре ще одну межу між минулим, теперішнім і майбутнім. Усі твої обличчя ніби накладаються одне на одне, і будь-який радісний чи сумний щем, який, здавалося б, відболів ще позаторік, відлунює в так зване зараз, у так зване нині, бо — кінець серпня, і глибоко в кронах дерев причаїлися сліди легкої, як холодний подув, лисиці.

…Серпневі вечори існують для того, аби навчитися повільно прощатися: вбирати очима зелень і сонце довкола й знати, що скоро все знову зміниться. Серпневе вечірнє сонце помаранчеве й трохи сонне — вогнище, що починає поволі згасати, припадати до землі, мов утомлений звір; язики полум’я стають усе нижчими й нижчими, а пітьма обступає розжарене, притлумлене вугілля. І в темряві вже й не розпізнати зелене, іржаво-руде чи золотаве: не помітиш, як щось промайне повз, проте на ранок листя жевріє, мов обпечене.

У кінці серпня все невпинно рухається вперед і застигає на місці, неладне зрушити в темінь попереду. Ніби коли тримаєтеся за руки перед прощанням: хочеться побути так ще трохи, і ті останні миті розтягуються на роки, а потім різко відстрибують назад, мов натягнута до краю пружина.

І ось уже й жовтень.

Чи бачиш хоч одну зелену галузку серед помаранчевого листя?