коли ти крізь тишу прямуєш від дерев
до вітру й річки,
я вчу себе не гукати чи
прохати залишитися.
коли стоїш там дотемна,
привчаюся не визирати на вечерю,
чи надто чекати на повернення,
бо знаю: ти прийдеш —
рослини на вікні іще зелені.
тож я здіймаю очі до гілля й пригадую,
як бути на самоті,
як бути тихою, як ти.

ось мовчки повертаєшся й берешся до їжі,
а затим розказуєш про хвилі й зграйки риб,
як вітер дув з опівночі,
а я думаю про літеплу кору та її шерхлість,
про чорну землю й велику ватру,
гадаючи: де б там прокласти річку?
чи хоча б струмок?
коли говорю я, чи бачиш ти намул замість трави,
а ріння замість листя?

ти ж, певно, знаєш, що в легенях
у мене по вогнистій кулі,
які воліють крику.
коли ти йдеш подалі з лісу до води
і на наступний день,
я наодинці вчуся тамувати пломінь,
аби він грів, а не палив ущент.

я не боюся, навіть коли не розумію,
бо верба не має розуміти річку,
але ж зростає поряд і схиляє тисячі долонь
до стрімкої течії —
отак вони зазвичай разом,
їм саме так зазвичай добре.

то чи будеш ти до мене добрим,
якщо одного дня я поблукаю в хащі лісу?
чи будеш ти чекати?