Я надто звикла вхоплювати спогади на камеру. Cтворювати зв’язок через візуальне. Також я надто звикла до життя в картинках, які мчать перед очима, мов вервечка стоп-кадрів, анімованих швидкісним рухом, завдяки чому виглядає майже як реальність. Колись я натрапила на порівняння сеансу в кінотеатрі зі сном: ця присутність ув оточеному темрявою моменті, світ звужується до світлого прямокутника екрану, більшого за тебе, всеохопного. Загіпнотизовано спостерігаєш за дійством і нібито не можеш поворухнутися чи відмовитися — принаймні, так видається тієї миті — не можеш натиснути на павзу, мовчазно дозволяєш реальності розгортатися й підносиш свій погляд цьому екранові. А потім, вийшовши в денне світло, ті дві години видаються маренням: пам’ятаєш сюжет і основні деталі, проте сам досвід перегляду невловний.

Здається, за допомогою фотографії хочеш вхопити бодай стоп-кадр, поставити на павзу й забрати з собою як чарівний доказ того, що це все не наснилося. Мовби у відповідь на твій погляд, твою увагу всеприсутній екран подарував можливість винести з кінозали кадр, аби потім тримати його перед собою і спостерігати за низкою картинок, що починають самі собою в’язатися в певний рух і оживати.

Проте іноді, виходячи з моменту на такий собі берег, саму периферію його тривалості, розумієш, що немає такого стоп-кадру, який би вповні вхопив буття в цю мить, не пошкодивши найтонші зв’язки, котрі несила буде відновити лише поглянувши на одну лише частину візуального плану того досвіду. Потрібна концентрація й кропітка робота з бурштином:

**

Око напувається видноколом; тіло здіймається над верхівками й припадає до землі, поки ти стоїш на місці, дещо очуднена. Я вперше бачу це місце і хочу зашарітися від того, як воно дивиться на мене — вглиб, але з байдужістю незнайомця, зі спокійним прийняттям того, що мене тут скоро не буде. Каже: можеш збирати мене по частинках, проте ця мозаїка не закарбує мене цілком, ти все одно забудеш якусь неймовірно важливу й дрібну деталь, без якої все вже не те. Я: веду розмову з найближчим листком, і шир полів на фоні розмивається, ховається за його пожовклою шкірою й сухими жилками. Може, варто дивитися крізь нього? Каже: іди далі й напувайся.

**

Після довгої прогулянки в кінці жовтня надвечір’я холодною синявою просочується в ліс, і все ніби згортається в себе, пахкотить прілим листям і сосною. По тілу блукають тепло й сонна втома від тривалого руху, але обличчя стигне від льодистого повітря, особливо щоки й ніс; волосся теж холодне і живе. Ввижається момент переступання порогу й занурювання в чорне тепло хати до того, як у ній наступної миті вмикаєш світло. Хочеться чаю і ткнутися носом у тепле нутро будинку. Після довгої ходи думки рухаються двома коліями, як потяги — споглядаєш їхні нескінченні вагони, що міняться, мов кадри у стрічці. Вечір западає і обіцяє тривати так довго, поки зовсім перестанеш вірити, ніби колись існувало щось окрім нього. Тебе гукають здалеку, і небо, з одного боку якого дотліває багаття, показує перші дві зірки. Мені пахне передчуттям обіймів із місцем, яке приймає.

Секрет: щоби управляти часом, достатньо вимкнути світло. В моїй голові часто відбиває секунди особливий механізм, від чого година видається хвилиною, а день вираховується наперед і поглинає себе сам, не встигаючи розпочатися. Під електричною лампою час зіщулюється, ніби захищаючи себе від сліпучого світла. Коли ж у темряві кімнати виринає острівок свічки чи куля світильника, час сповільнюється й розливається, ніби олія поверхнею води. Часом всеприсутнє світло викривне й майстерно вміє відволікати, а мій мозок регулярно потребує темряви, попри вдячність за можливість мати електрику. Чорнота в очах, вогник ув очицях — і механізм, що лічить секунди й хвилини, вже принишклий і сонний. В кутках кімнати оживає все.